Der Untergang des Abendlandes

«Присмерк Європи» - філософська праця історика і філософа Освальда Шпенґлера, опублікована у 1918 (І том) і 1922 (ІІ том) роках. Автор пропонує в ній новий підхід до аналізу історичного процесу, в основі якого лежить метод аналогії. Одним із висновків книги, якому вона завдячує своєю назвою, є перехід Заходу від стадії культури до стадії цивілізації в 19 - на початку 20 ст. Цей процес аналогічний, на думку Шпенґлера, переходу від грецької культури до римської цивілізації в античності, з чого можна передбачити майбутній занепад Європи. 

«Присмерк Європи» став чи ненайгучнішою інтелектуальною сенсацією свого часу і викликав полеміку, що тривала до початку 30-х років. ХХ ст. На підтримку Шпенглера висловлюються філософи Георг Зіммель, Хосе Ортега-і-Гассет, історики Едвард Майєр, Арнольд Тойнбі, письменник Ернст Юнгер; серед противників – філософи Бенедетто Кроче, Отто Нейрат, письменник Франц Кафка і теолог Ернст Трельч.

Предметом філософсько-культурологічних досліджень Шпенглера була «морфологія всесвітньої історії»: своєрідність світових культур («духовних епох»), що розглядаються як неповторні органічні форми, які розуміються за допомогою аналогій. Відкидаючи загальноприйняту періодизацію історії на «Стародавній світ – Середні віки – Новий Час» (оскільки вона ніякого значення не має для неєвропейських суспільств), Шпенглер пропонує інший погляд на світову історію – як на низку незалежних культурних культур, що проживають, подібно до живих організмів, періоди зародження, становлення та вмирання. Історичними псевдоморфозами Шпенглер називає період, коли чужа культура тяжіє над країною, а рідна для країни культура тільки не в змозі створити власні форми вираження, але навіть не усвідомлює себе по-справжньому. Все, що вийшло з глибини «народної душі», виливається в порожні форми чужого життя, і замість розгортання власних творчих сил з'являються неприродні форми, підроблені псевдоідеали.

У вищеокреслений період з'являються «фелахи» і «прозеліти», що змінюють свою віру на чужу – у позначенні Шпенглера – покоління, що приходять наприкінці тієї чи іншої цивілізації та вже нездатні не тільки творити історію, але хоча б відстоювати завоювання своїх попередників. З приходом феллахів фундаментальні питання буття цивілізації, культури сягають свідомості народу. Народ втрачає свою душу і перестає бути народом, він перетворюється на населення. Відбувається втрата самосвідомості, на зміну розквіту занепадає соціально-економічних і релігійно-метафізичних можливостей.

 Природні та цивілізаційні виклики, що постали перед сучасною Європою, підтверджують історичну проникливість Освальда Шпенґлера, його ідеї були тривалий час стимулом для осмислення сучасності. Він зробив спробу визначити історичне майбутнє, завдання якого полягає в тому, щоб простежити подальшу долю тієї культури, яка зараз є єдиною на землі і проходить період завершення, а саме культуру Західної Європи.  Падіння Заходу є, подібно до аналогічного падіння античного світу, окремим феноменом, обмеженим у часі та просторі. Щоб усвідомити, у яких образах протікає згасання західної культури, необхідно спершу дослідити, що таке культура, у яких стосунках вона перебуває до видимої історії, до життя, до душі, до природи і духу, яких формах вона виявляється і наскільки ці форми – народи, мови та епохи, битви та ідеї, держави та боги, мистецтво, науки та світогляди, видатні люди та масштабні події – самі є символом і, як такі, підлягають тлумаченню.

Таким чином, завдання, що спочатку мало на увазі обмежену проблему сучасної цивілізації, розширюється до розмірів абсолютно нової філософії, – філософії майбутнього. Якщо на метафізично виснаженому ґрунті Заходу можлива філософія, яка принаймні є одна з останніх стадій західноєвропейського духу, то це - ідея морфології всесвітньої історії, світу, як історії, яка, виходячи з протилежного принципу стосовно морфології природи, охопить усі образи світу. Світ як історія, зрозумілий, спостережений і побудований на основі його протилежності, світу як природи, – новий аспект буття. Кожна культура, наприклад, західноєвропейська, живе, підкоряючись особливим, лише для неї характерним принципам і цінностям. Вона переживає періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі. О. Шпенглер заперечував світовий прогрес, обстоюючи циклічність розвитку. Він підкреслював, що свій метод запозичив у Гете, а сміливості ставити питання навчився у Ніцше. Основна ідея розуміння історії у О. Шпенглера полягає в тому, що він прирівнює світ історії до світу природи. Всесвітня історія, за Шпенглером, – це ряд автономних культур, кожна з яких формувалася цілком ізольовано, виробляючи свій неповторний стиль. Поєднує їх лише органічний (біологічний) характер.

Песимістичний прогноз Шпенглера для Європи полягав у тому, що Європу найближчим часом очікує занепад і загибель на тлі юних народів та чужоземних завойовників. Шпенглер розумів, що культура є феноменом, який неможливо визначити, тому він характеризує її через образи та метафори. Часто називав її організмом, порівнює із людиною, мистецтвом, але конкретного визначення культури ми в нього не знаходимо. У його понятті це щось незбагненне, таємниче, що лежить між життям та смертю. Згідно з концепцією Шпенглера, основа культури це життя як джерело енергії. Життя виявляє себе у різноманітних формах, часто у взаємодії зі смертю. І щоразу це відбувається по-новому.

Зосередимось на понятті душі. У надрах душі закладено образ, який може бути представлений у вигляді ландшафтної метафори. Людина (і людство) без навколишнього ландшафту неможливі. Людина – істота, котра вписана в ландшафт, тому що все її життя та відчуття, світогляд у прямому та переносному сенсі залежить від того, який навколо ландшафт. Це не те, серед чого живе людина і частиною чого вона є; навпаки, скоріше ландшафт є частиною людини. Людина продовжена у просторі, у землі, людина реалізується у певній ландшафтній перспективі.

Особливо варта уваги частина праці про прасимволи деяких з Hochkultur, тобто видатних або масштабних культур, які ми означили раніше. Про єгипетську культуру Шпенглер пише, що у надрах її душі є прасимвол дороги. Душа єгиптянина прямує певною накресленою стежкою, рухається в заданому напрямку. Шпенглер знав про давньоєгипетську культуру менше, ніж сьогодні відомо нам, але він, на нашу думку, був здібним футурологом, адже  Шпенглер писав, що єгипетська душа для нас незбагненна не тому, що нам мало відомо. Для душ культур він знаходить епітети. Наприклад, єгипетська душа – відважна.  У єгипетському сприйнятті часу Шпенглер бачив ідею дороги. Єгиптянин мав пам'ять про минуле, йому була властива і турбота про майбутнє. Єгиптянин одержимий ідеєю вічності. У наш час Ян Ассман, (німецький історик релігії та культури) писав, що це меморіальна культура: піраміди, гробниці, пам'ятники.

 Прасимвол античної культури – матеріальне тіло, обмежене просторі. Наприклад, для грека реальні лише тіла. Античність починається з греків. Шпенглер бачить інтуїцію у всьому – невеликий характер будь-яких будівель, статуї, що зображують людське тіло. Усюди – інтуїція обмеженого у просторі тіла. Тут присутня антиісторичність грецької душі, турбота про миттєве. Історія і майбутнє цікавлять античного грека і потім римлянина в цілому мало (але це спірний момент, особливо стосовно Риму). Шпенглер схиляється до того, що ідея часу та вічності грецькій душі була не потрібна. Потрібен міф. Грецька душа одержима міфом. Відкривається перспектива вивчення культури як міфу, адже греки жили у міфі, а не в часі. Щодо Риму, то продовження античності відбувається тією мірою, як і римляни засвоюють грецьку традицію. Але це і захід сонця культури – оскільки ця традиція розмивається. Зароджується нова культура. Антична душа всьому хоче надати форму. Гармонійну, компактну, ясну форму. Це, як пише Шпенглер, аполлонічна душа. На відміну від Ніцше, який вважав, що діонісійський початок мав античність у взаємодії та протиборстві з аполонічним духом, Шпенглер вважав, що в основі саме аполонічний – ідея форми та завершеності. Найвище втілення антична душа знаходить у мистецтві.

В епоху еллінізму народжується душа нової великої культури – «арабської». «Арабське» у Шпенглера включає багато речей. Тут наявне і раннє християнство, і культи Близького та Середнього Сходу. Культи навколо єгипетських персонажів (Осіріс, Ісіда). Загалом наявні східні містичні культи. Арабська душа прийняла інший, відмінний від античності обра. Арабська душа виникає приблизно в I столітті нашої ери, її історичне життя закінчується поширенням ісламу. Близько VII-IX століть. Іслам випустив на волю арабську душу - нову, таємничу душу, що народилася на Близькому Сході. Прасимвол – світ-печера. Наприклад, печера у горі – образ самодостатнього внутрішнього простору. Ототожнюється із цілим світом. Світ, побачений як печера – світ містичний та магічний. Внутрішній простір народжує містичні форми досвіду, пов'язані з переходом у новий режим існування. Присутнє містичне ставлення до світу. Від римських катакомб, де збиралися перші християни, до ісламських мечетей із їхнім внутрішнім простором, зітканим з арабесок, покритим візерунками. Вони ніби перетворюють і стіни, і людське бачення, відкриваючи містичний досвід. Це перейшло разом із розвитком християнства у західну культуру. Розуміння часу у такому випадку замкнене, циклічне, історія обертається всередині заданого кола. Звідси ідея фаталізму, що виникає в арабській душі. І головна ідея зв'язку, що пронизує собою всю світобудову. Ранньосередньовічні форми мислення Шпенглер розуміє у зв'язку із замкнутим простором і часом. Можливі тимчасові та просторові переміщення між взаємопов'язаними минулим, сьогоденням і майбутнім. Щодо поняття душі, то згідно Шпенглеру арабська душа – магічна, має особливий характер, людина має прямий доступ до дива. Хтось досягає дива у релігійному культі, хтось – займаючись магією чисел, а хтось пише вірші. 

 Переходимо до більш детального розгяляду Abendländische Kultur, тобто Західної культури. Вона виникає на широких теренах північної Європи. Звідти поширюється на південь (велике переселення народів). Західна душа створює свою культуру, прасимволом якої є нескінченність. Західна культура пронизана ідеєю нескінченності. Почалося це в епоху зрілого Середньовіччя і продовжується досі. Західній душі скрізь тісно, їй треба вийти за межі, розширюватися. Географічні відкриття, культова архітектура - наприклад, готика з її формами, спрямованими в нескінченність є доречним прикладом. Теми християнського богослов'я, пов'язані з нескінченністю Бога та його могутності, з вічністю. Ретельний вимір часу властивий західній культурі – людина хоче освоїти, приборкати й цю нескінченність. Хоче здобути над нею владу, прагне вийти за межі сьогодення. Один із проявів влади людини над часом – ідея прогресу. Прогрес можливий, коли рухаєшся у часі так, що кожен новий момент приносить щось  краще у майбутньому. Зауважимо, що західне світовідчуття завжди фіксує “коли і хто”.  "Хто" передбачає "особистість", що існує в часі. Особистість – суто християнське поняття. Веде походження від догмату про Святу Трійцю. Іпостась тільки так народжується – прояв у певному образі внутрішньої суті. Європейська людина ніколи повністю не задоволена. ЇЇ душа – фаустівська. У певний момент фаустівська душа виживає сама себе, тоді Фауст заспокоюється на досягнутому. Якщо Фауст перестає бажати нескінченного, він вмирає. У такому стані (на початку ХХ століття) перебуває фаустівська душа, вважає Шпенглер. Створюється царство затишку, якому віддається західна людина. Слово «комфорт» означає втіху. Спочатку мався на увазі епітет Святого Духа в християнстві богослов'я.

 Отже, що нас найбільше вразило у даній праці. По-перше, праця суперечить духу часу. По-друге, Шпенглер заперечував можливість обміну чи “взаємозапліднення” між різними культурами. Він вважав рецепцію інших культур або відродження давніх культур вигадкою всесвітньої історії людського суспільства. Кожна культура переживає періоди дитинства, юності, змужнілості та старості. Сенс історії полягає в тому, що ці культури змінюють одна одну, виростають одна біля одної, стикаються, відтісняють і пригнічують одна одну. За висновком Шпенґлера, найпізнішою стадією розвитку кожної культури є цивілізація. Ознаками цивілізації він вказує імперіалізм, соціалізм та урбанізацію. Своєю чергою урбанізація є основою для раціоналізму, скептицизму та атеїзму, які Шпенглер спостерігав у культурі свого часу. У культурі реальну владу має аристократія, а у цивілізації - натовп. Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура – це є певний «живий організм» з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає «смерть» і залишається лише форма – цивілізація. 

Як підсумок роздумів пропонуємо цитату з першого тому "Die Zivilisation ist das unausweichliche Schicksal einer Kultur", що означає “Цивілізація – це неминуча доля культури”...